Любомира Бойцун про Франтову та Жукову дорогу


Про Микулинецьке передмістя згадує у своєму подорожньому щоденнику відомий мандрівник Ульріх фон Вердум, який в'їжджав у Тернопіль з боку Кам'янця-Подільського.

Здавна вулиця пролягала від рогатки (в районі перехрестя сучасних вулиць Острозького, Микулинецької, Гайової, За монастирем, Живова) до в'їзної Кам'янецької брами. На рогатці збирали колись мито за в'їзд у місто, так зване "копиткове", та інші оплати на користь міської скарбниці.

У пам'яті тернополян довго зберігалися назви Франтова і Жукова дорога, що прилягали до рогатки. Франтова дорога пересікала колись місто на північний схід, а Жукова вела на Великі Гаї і перетиналася залізницею. Вони поєднували Микулинецьке передмістя із Смиковецьким. 

З часів ординських навал на місто дійшов до нас переказ про Жука, ремісника, в пам'ять про якого наші предки назвали дорогу.

Одного травневого ранку у Тернополі почався якийсь незрозумілий рух. Сонце тількино з'явилося над обрієм. Люди, звичайно, ще спали о цій порі, а того ранку майже все місто схопилося на ноги. Тут і там чути було плач дітей. Купці, котрі жили в місті, поховалися зі своїми товарами в тайники. На торговищі зібралася виборна міська рада, яка мала подбати про спокій і безпеку міщан. Справді, місто обведене валами, брами позамикані, вартівники на своїх місцях, але всього цього замало. Якраз перед сходом сонця блискавкою рознеслася чутка, що сильний татарський загін отаборився на Колоденцях. (Колоденцями називалися поля, що лежали на схід від Жукової дороги, між Смиковецьким гостинцем і залізницею, що веде на Підволочиськ — початок сучасного Східного масиву). Не знати, хто саме приніс цю звістку до міста — подорожній якийсь чи хто. Але людей збиралося все більше й більше. Одні радили збільшити варту на валах і чекати. Інші говорили: "Може, татар зовсім нема, може, вони і не будуть чіпати". Треті пропонували готуватися до оборони. Тоді виступив один ремісник, на прізвисько Жук. Усі затихли відразу, бо знали, що це знавець у таких справах. Замолоду бував на Січі, брав участь у походах, а тепер осів у місті, зай-нявся ремеслом і вихованням дітей.

Жук глянув навкруг, щоб своїм спокійним поглядом заспокоїти присутніх, і сказав: "Вістка, що татари є під містом, мусить бути правдива, бо таких жартів ніхто б нікому не робив. Так само треба вірити, що татар є більша сила, бо з малою не наважилися б підійти до вартового міста. Не гаячись, треба чимскорше вислати кілька людей на конях, щоб ті оглянули околицю, а в разі потреби рішились на герць з татарвою. Коли татари побачать, що оборона справляється як слід, то не відважаться відразу робити напад на місто, а тим часом, може, поспіє військова поміч."

Слова ці переконали всіх. Однак не було таких, щоб можна було послати. Тоді Жук, взявши кільканадцять хлопців, вирішив іти за вали. Не покладав він багато надії на поміч тих хлопців, брав їх, щоб було кого послати з вістями до міста.

Татари ще не окопали добре свій табір, як із міста виїхав загін вершників і своєю поведінкою почав спонукати їх до герцю, що було тоді звичаєм робити перед головною битвою. Та, бачачи, що татари не мають бажання стрічатися з ним, повернувся до міста. Опісля, через годину-дві, появилися за валами ще кілька таких загонів, котрі своїм наближенням викликали збентеження і замішання татар. Уже сонце стояло з полудня, коли, нарешті, татари вислали свій загін, щоб зустрівся із Жуковим. Жук тоді відіслав хлопців назад, а сам, добувши шаблю, став чекати. Коли вороги опинилися досить близько, рушив конем, наче почав тікати. Татари кинулись за ним. Раптом він повернув коня, і не встигли татари отямитися, як троє їх упали замертво на землю. Побачивши  це,   решта  втекли. Однак за хвилину повернулись у більшому числі. Пізно було Жукові відходити.  Почався нерівний бій. Поки наші воїни зауважили, що діється з Жуком і рушили на допомогу, він порубаний-посічений лежав при дорозі, яку витоптав своїм під'їздом загоном.

Наступного дня здивувалися міські під'їзди, виїхавши за вали, — не було вже татарського табору. Втішилися також міщани, що обминула їх велика біда, але й засумували, бо поліг їх ізбавитель. Вони поховали Жука там же, при Жуковій дорозі. З часом його могила зрівнялася з навколишніми полями, а назва ще довго залишалась у пам'яті тернополян.

Тернопіль у плині літ (2003) / Любомира Бойцун
Розділ "На давньому торговому тракті. Микулинецьке передмістя" / ст89-91

Немає коментарів:

Дописати коментар