У тернопільському гетто загинув кожен третій житель міста


До початку Другої світової війни у Тернополі проживали трохи більше 40 тисяч осіб, з яких 14 тисяч були євреями. У період 1941-1943 рр. у місті облаштували гетто для єврейського населення. За два роки усі мешканці гетто були знищені, тобто кожен третій тернополянин загинув від рук німецьких фашистів.

“Ви пильнуйте мою хату, а я буду пильнувати вашу”

З часу тих кривавих подій минуло уже більше 70 років, однак у Тернополі ще знайдеться кілька людей, які пам’ятають ті страхіття.

– Події, що мали місце 20 чи 30 років тому забуваються, – каже тернополянка, учасниця “Міщанського братства” Марія Войтович. – А те, що було у дитинстві – не забувається ніколи. Я досі чітко пам’ятаю усі ті страхітливі події військового часу, коли німці вбивали моїх друзів, знайомих, сусідів.

Коли почалася війна, Марії Войтович, дівоче прізвище Мисула, було лише 8 років. Вона разом з батьками жила на вулиці Медовій.

У 1941 році незадовго після окупації міста німці почали облаштовувати у Тернополі гетто для євреїв. Гетто знаходилися у кварталі, який обмежувався сучасними вулицями Шептицького, Медова, Танцорова, Паращука. Скажімо, там де зараз площа Героїв Євромайдану чи там де на Танцорова адмінбудівля водоканалу, в роки війни було гетто.

Як розповідає Марія Войтович, на місці де зараз поворот з вулиці Шептицького на Медову стояла брама – в’їзд у гетто.

– Будинок в якому ми жили, потрапляв під територію гетто, – ділиться спогадами Марія Войтович. – Нам наказали виселитися з нього і підшукати собі інше житло. Батьки хотіли бути поближче до свого дому, тому ми поселилися на вулиці Широкій, тепер це вулиця Шептицького, у будинку єврея Цимблера. А цей єврей поселився у нашій хаті, яка потрапила під територію гетто. Коли ми переселялися Цимблер говорив: “Пане Мисуло, ви пильнуйте мою хату, а я буду пильнувати вашу”. Як тепер пам’ятаю ці слова.


Марія Войтович розповідає, що з вікна їхньої нової хати були видно в’їздну браму в гетто, тож вони постійно бачили що там відбувається.

– Кожних три-чотири місяці німці проводили каральні акції, – каже тернополянка. – Йшли зверху так як від сучасного універмагу. На місці універмагу був костел, а трохи нижче – німецька комендатура. Тож їхні вояки йшли звідти вниз по вулиці у напрямку Широкої до гетто. При цьому співали, а рукави у них були закачані по лікті. У гетто виловлювали людей і вели по вулиці Широкій, далі по мосту через Серет і до Петриківського лісу. Там євреїв і розстрілювали.

Жінка розповідає, що вирватися з колони, яку вели на розстріл, було неможливо. Німці були озброєні автоматами і окрім цього мали ще з собою собак.

– Але євреї розуміли неминучість своєї загибелі, їм втрачати було нічого, – розповідає пані Марія. – Тому деякі з них виривалися з колони і починали втікати. Однак німці відразу їх розстрілювали. Після кожної такої акції узбіччя дороги, якою вели євреїв з гетто, була вкрита трупами тих, хто намагався втекти.

“Земля була червона від крові”

Тітка Марії Войтович якось після чергової такої акції запропонувала їй піти до Петриківського лісу і подивитися що там відбувається.

– Не знаю навіщо вона це зробила, може сама боялася іти, – розповідає пані Марія. – Біля Петриківського лісу ми побачили жахливу картину – земля, вся червона від крові, іще рухалася. Ймовірно, розстріляні люди яких закопали у ямах, іще були живими. Ми з тіткою злякалися і швиденько звідти втекли.

Тернополянка розповідає, що одного разу теж ледь не потрапила під каральну акцію фашистів.

– З території гетто євреям не можна було виходити, і не можна було туди заходити українцям чи полякам, – пригадує пані Марія. – Біля брами завжди чергували німець і поліцай. Але дитину у гетто вони могли пропустити. Тому я часто ходила на цю територію. Батьки готували сумку з продуктами, я йшла у гетто і передавала її євреям. А коли вже туди прийшла, то й залишалася ще трішки погратися зі своїми друзями-ровесниками. Адже до війни ми всі жили разом на одній вулиці і ніяких конфліктів чи протиріч не було ні у нас, ні у наших батьків. Отож, якось я була на території гетто. Німець, який чергував при брамі, помітив мене і відразу почав кричати та гнатися за мною. Я перелякалася, почала втікати. Та німець наздогнав мене, приволік до брами і просто викинув з території гетто. Хвилин через п’ять я побачила як зверху від комендатури ідуть німецькі солдати. Починалася чергова їхня акція. З жахом собі думаю, що якби той німець мене не викинув, я теж могла б потрапити під розстрільну акцію. Виходить, він врятував мені життя. Хоча в переважній більшості своїй німецькі солдати були жорстокими і безжальними.

Як згадує жінка, після розстрільних акцій німці поверталися у місто через вулицю Широку і при цьому співали собі пісень, як ні в чому не бувало. А позаду них їхала машина, на якій везли одяг та інші речі розстріляних людей.

Марія Войтович розповідає, що у липні 1943 року німці остаточно знищили усіх мешканців тернопільського гетто.

Загинув і єврей Цимблер, який обіцяв пильнувати їхню хату.

– Після знищення гетто нам дозволили повернутися додому, – пригадує тернополянка. – Пам’ятаю, коли ми прийшли до своєї хати, то вся вона була в норах. І на подвір’ї, і у хаті під підлогою були повиривані нори, щось на зразок наших бандерівських криївок. Це такі нори євреї копали для того, щоб врятуватися. Але, на жаль, їм це не допомогло. У Тернополі загинули всі євреї. За винятком тільки братів Зелінгерів і тих людей, які з ними ховалися у підземних ходах.

МІЩАНСЬКЕ БРАТСТВО, ТЕРНОПІЛЬ

Немає коментарів:

Дописати коментар