Історія Майдану Волі та прилеглих будівель


Здавна неподалік старовинного замку, в центрі старомістя, почав формуватись майдан. Місто розвивалось, розширювались його торговельні зв'язки, щорічно відбувались традиційні ярмарки. Майдан, що примикав до ринку, став місцем проведення традиційного великого ярмарку-розпродажу коней. Звідси й найдавніша його назва — кінська торговиця. Згодом із формуванням нових міських вулиць це місце перетворюється у центральну площу, яку спочатку називали Костельною.

У цей час біля ринку, неподалік замку, споруджувався новий парафіяльний костел, про що свідчила назва колишньої вулиці Фарна (від старопольського фара-парафія). Костел був знищений під час грабіжницьких турецько-татарських нападів, а на його місці виросли нові будівлі. Ще раз змінює свою назву площа із початком будівництва домініканського костелу і монастиря. Тоді межі майдану дещо розширились і він примкнув до самого монастиря (нині частина вулиці 1 Травня — від площі Свободи до будинку № 12). Домініканська площа сягнула приблизно меж нинішньої площі Свободи і була одним із красивих місць Тернополя. У 1895 році тут було розбито міський сквер, посаджено дерева. Як і все місто, площа їй навколишні будинки зазнали значних руйнувань під час першої світової і Великої Вітчизняної воєн.

ДОМІНІКАНСЬКИЙ КОСТЕЛ

Окраса площі — домініканський костел, збудований у 1749—1779 роках. Фундаційний акт тодішнього власника міста засвідчує, що для цього було відведено місце на розі міських валів. Костел побудовано з тесаного каменя в стилі барокко, оздоблено різьбою та кам'яними статуями.

Вінчали будову центральна баня і дві оригінальні шатрові вежі. Розпис інтер'єру здійснив відомий польський художник Станіслав Строїнський, що проживав у Львові. Фрески костелу відображали основні події історії ордену домініканців. У 1778 році будівництво храму було закінчено. Вдячні домініканці у притворі, навпроти казальниці, встановили пам'ятну дошку його фундаторові Й. Потоцькому. Освячений костел у 1779 році. Щодо авторства проекту, то довгий час воно приписувалося Янові де Вітте, який споруджував також Львівський костел. Однак згідно з пізніше знайденими у сховищах Петрограда матеріалами, справжнім автором став Август Мощинський. Костел і монастир побували у різних руках. У 1772 році, під час першого поділу Польщі, коли Тернопіль перейшов під владу Австрії, тут було розміщено установи циркулу (повіту), окружна каса, нормальна школа і військовий склад. Костел спочатку був у руках домініканців. Із 1820 року монастир переходить до рук єзуїтів, а костел належить парафіяльному духовенствові. З 1903 року ним знову володіють домініканці. У 1908—1910 роках проводиться реставрація костелу. Було відновлено старі фрески і домальовано нові. Тоді ж встановили малі вівтарі. На одному Із них знаходилася дуже цікава скульптура Матері иожої, що ламає блискавки гніву Божого. Є відомості, що в капличці Матері Божої знаходилася картина «Піетта» — Матір Божа з мертвим сином на колінах на фоні Єрусалиму у вечірніх сутінках. Береги її обрамлені квітами й овочами. Мадонна відзначалася своїми чорними, сповненими туги і смутку очима. Є згадки, що вивезена картина в один із музеїв Москви чи Ленінграда в 1940—1941 рр. 

На площі біля костелу на високій колоні виднілася статуя святого Домініка, організатора цього чернечого ордену. Орден домініканців братів-проповідників заснований іспанським ченцем Домініком у Тулузі (Франція) з метою боротьбі: чроти єретичних рухів. Символ домініканців — собака з палаючим факелом у зубах.

Костел зазнав шкоди під час подій у 1939 році. Тоді він горів, запалений гарматним снарядом. У результаті розплавились прикраси із золота й срібла.

У 1944 році до останніх боїв за місто костел був одним із важливих опорних пунктів ворога і зазнав значних руйнувань. Великої шкоди було завдано маківці, вежам і приміщенню монастиря.

У 1957 році завершилась післявоєнна реставрація. Прикро, що не було відновлено багатьох скульптурних елементів оздоблення і навіть не зроблено спроби врятувати розписи інтер'єру. Дивуватись нічого, бо у храмі-пам'ятці зодчества знаходився склад. Остаточно були знищені фрески внаслідок переобладнання приміщення під картинну галерею. З переходом галереї в інше приміщення храм деякий час стояв пусткою. З відродженням духовності у нашому суспільстві він знову почав використовуватись як культова споруда. Зараз тут діє греко-католицька церква святої Катерини. 

МАЙДАН ВОЛІ,2

На щастя, на площі до наших днів зберігся будинок оригінальної архітектури (№ 2), будівництво якого було розпочато у 1895 р. З приводу цього одна із львівських газет писала: «За 25 років існування каса ощадності в Тернополі так добре розвивалась, що змогла закупити землю на площі Собеського і приступила в минулому (1895 році. — Авт.) до будови власної камениці коштом 70 000 зл. Ця камениця гарної архітектури була би справжньою оздобою міста, коли б не була частково зміщена в глибину відносно інших камениць». Сьогодні в цьому будинку, крім Тернопільського відділення ощадного банку СРСР, розміщується палац урочистих подій, міський відділ ЗАГСу, обласна організація товариства «Знання». Пам'ятна дошка, донедавна встановлена на фасаді будинку, нагадує про події 1920 року. Тут було прийнято декрет № 1 Галицького революційного комітету про встановлення радянської влади на Галичині.

ПОЛКОВНИКІВКА ТА ВІЗИТ АРХІКНЯЗЯ РУДОЛЬФА

На розі сьогоднішньої вулиці Жовтневої знаходились так звані полковничі палати, споруджені у 1809—1815 роках, коли місто входило у склад Росії. Зведені вони були спочатку як одноповерховий будинок у стилі класицизму. Дещо пізніше австрійські власті добудували другий поверх. Згодом на цьому місці (замість руїн) було споруджено наріжний житловий будинок.

У 1887 році під час подорожі по містах Галичини у Тернополі перебував престолонаслідник, архікнязь Рудольф. З цієї нагоди готувалася спеціальна регіональна етнографічна виставка. Після зустрічі на залізничному вокзалі гість відправився у полковничі палати. Про це залишив цікаві спогади свідок цих подій гімназійний вчитель, керівник тернопільської філії «Просвіти» О. Барвінський:

«Місто Тернопіль було святково прибране і приготовлене на приїзд архікнязя, перед двірцем і вулицями нагромадились тисячі народу. Коли вже смеркалося, а вулиці засіяли рясним світлом, прибув архікнязь Рудольф зі своєю свитою і намісником Ф. Залєским, а після повитання з автономічними, державними, духовними і військовими властями удався достойний гість до полковничої палати при нинішній площі Собеського (проти домініканського костелу), де вже був уставлений селянський, більш як столюдний хор під проводом О. Й. Вітошинського, а вся простора площа Собеського і довкола домініканського костелу була битком заповнена многотисячннм народом. Скоро архікнязь явився на балконі, розляглися одушевлені оклики: «Слава», а селянський хор відспівав насамперед Народний гімн...

Не тільки архікнязь і его найближче окруженє, але й безліч зібраного народу мала змогу переконатися, що наш нарід спосібний до високого культурного розвитку. У хорі було 122 співаки з Білої, Чистилова, Воробівки, Цеброва, Куровець, Березовиці, Настасова і Вишнівчика, та й міщани тернопільські, а головну його силу творили співаки з Денисова, Купчинець і Городища. Пізною порою розійшлися зібрання перед палатою зрхікнязя, а я і руські члени комітету вийшли з повним вдоволенням, що наша програма була виконана гарно і зробила велике враження на всіх.

СІЛЬСЬКО-ГОСПОДАРСЬКА ВИСТАВКА У СТАРОМУ ПАРКУ

На другий день високого гостя вітали представники філій українських товариств «Просвіта», Качківського, «Руська бурса». Після чого у супроводі Володимира і Тадея Федоровичів, професора Олександра Барвінського архікнязь відправився до міського парку, на етнографічну виставку.

Рудольф високо оцінив культуру, побут і звичаї українського народу, представлені на виставці, і, повернувшись в палати, сказав, як свідчить часопис того часу: «Сеся виставка, то найкраще з всего прийнятна в Галичині. Але ж бо тота Всхідна Галичина не єсть така дика, а нарід її не єсть такий неокресаний, як то представляють!».

ІВАН ФРАНКО

У цей час у Тернополі в якості кореспондента газети «Кур'єр Львовскі» перебував І. Франко. Письменник підготував для львівських видань, а також для польської газети «Край», що виходили у Петербурзі, ряд матеріалів про крайову етнографічну виставку.

До площі примикає вулиця Зої Космодем'янської (тепер Сліпого). На першому будинку встановлено меморіальну дошку, яка засвідчує, що тут під час приїздів у Тернопіль в 1887, 1898, 1905 роках зупинявся І. Франко. Тоді письменник жив у свого товариша, адвоката С. Даниловича.

ЖИДІВСЬКИЙ КВАРТАЛ

У 1810—1812 роках, на протилежному боці площі, Й. Перлем, єврейським просвітителем, було споруджено нову синагогу разом з єврейською віросповідною школою. Тут сформувалась своєрідна торгова вулиця, яка згодом стала носити ім'я Перля. Синагога і будинки на вулиці Перля були настільки зруйновані у 1944 році, що їх не вдалося відбудувати. Приблизно на місці колишньої синагоги у 1957 році було зведено адміністративний корпус медінституту. Із нинішньою площею Свободи пов'язані цікаві події з історії міста і нашого краю. 

У 1848 році на Галичині було створено першу політичну українську організацію — Головну Руську Раду, яка найбільше спричинилася до відродження національного життя в краї. Її очолили єпископ Григорій Яхимович, Михайло Куземський, Іван Борисікевич, Михайло Малиновський та Теодор Леонтович. 15 травня цього року у Львові вийшов перший номер «Зорі Галицькі», а згодом було створено товариство для просвітньої та культурно-видавничої справи «Галицько-руська мотиця». Статут товариства слов'янських народів розробив його фундатор, заступник голови Головної Руської Ради Іван Борисікевич. Священик з Увисли Гусятинського повіту, посол до державної ради і сейму був одним із перших, хто взявся створювати у великих містах Галичини філії Головної Руської Ради, названі тоді посестрами. Така філія утворилася у 1848 році в Тернополі.

При Головній Руській Раді було створено полк руських стрільців, куди ввійшли й представники нашого міста. Їх хоругву освятили на цій площі. Пізніше вона зберігалася у середній церкві. На одному боці хоругви був зображений хреститель Русі князь Володимир, на другому -— герб Галицького князівства — лев, що спирається на скалу.

У період першої світової війни Тернопіль знаходився в центрі бойових дій. У 1917 році після Лютневої революції на нинішній площі Свободи відбувся першотравневий мітинг революційно настроєних солдатів, які вимагали припинення кровопролитної війни.

Під час проголошення Західноукраїнської Народної Республіки тодішню площу Собеського було перейменовано на площу Мазепи. З кінця 1920 року., коли наші землі знову відійшли до Польщі, їй знову було повернено стару назву. На ній було споруджено пам'ятник маршалу Й. Пілсудському.

У 1979 році на адміністративному корпусі Тернопільського медінституту (буд. № 6) «становлено стелу, присвячену вересневим подіям 1939 року. «Ня цій площі учасники багатотисячного мітингу трудящих міста палко вітали воїнів-визволителів Червоної Армії і виступили із закликом возз'єднатись із Радянською Україною». Уточнимо, що мітинг Тернополя н відбувся дещо пізніше на тодішній аул. Міцкевича (сучасна Театральна площа). 17 вересня на площі Собеського воїни Червоної Армії роздавали жителям міста пресу та листівки. Тоді ж, у 1939 році, було демонтовано пам'ятник й. Пілсудському.

Із 1940 року центральний майдан міста став іменуватись площею Свободи.

У весняні дні сорок четвертого в районі площі знаходились важливі оборонні точки противника — костел і старий замок. Тут точились запеклі бої до останніх днів визволення міста, про які згадував їх очевидець, військовий кореспондент газети «Красная звезла» 

Майже всі будівлі, що оточували площу, не вціліли. У повоєнні роки починається відбудову центральної частини міста. Замість руїн піднялись житлові будинки, адміністративний корпус медичного інституту, облспожинспілка, готель «Тернопіль».


У 1967 р. під час святкування 50-річчя Жовтня в центрі площі встановлено монумент В. І. Леніну. 8 серпня 1990 року згідно з рішенням сесії міської Ради народних депутатів його було демонтовано. Тепер пам'ятник передано для встановлення на території військової частини.

Любомира Бойцун, завідуюча відділом держархіву області
Євген Дорош,краєзнавець





Газети Люби Ладики

Немає коментарів:

Дописати коментар