Відпустка 1: Львів-Тернопіль (2013)

Оскільки це наша перша подорож з дитиною, вирішили далеко не їхати, і почати з мандрівки машиною. Бо речей багацько, а організація ніяка :-) Та й навколо дому є що подивитись, бо Україна така вся різна!

Речі дорослих помістились в один рюкзак. Речі дитини і сама дитина зайняли весь багажник і півсалону.


Навіть виїхавши зі Львова у Винники (пара кілометрів) помічаєш разючу різницю між містами.

В містечках там, де живуть люди — є реклама, примітивні яскраві величезні написи, що закликають до Святослава, до Богдана, на ковані вироби, щебінь, пісок. А у Львові, ніби, і нема такого засилля, і навіть величезні рекламні надруки на глухі стіни після такого здаються органічним продовженням вулиці.


Деякі містечка мають фрагмент шосе за центральну вулицю. Деякі мають чудовий затишний сквер з церквою в центрі, а шосе оминає їх кільцем. Десь навіть на швидкості бачиш: ось чудова хатинка, чи криниця, чи автобусна зупинка, та більше нема чого дивитись. А деякі - навпаки, проповзаючи повільно, не все встигаєш розгледіти. Вулички, подвір’я, люди на прогулянці - все змушує дати собі обіцянку повернутись, пройтися, прожити тут день та стати частинкою цього місця, хоч не на довго.

Майже всі дороги на західній Україні виглядають отак:



Там, де за правилами можна летіти 90, плетешся 30-40 поміж ямками, чи за фурою. Хороша дорога в основному в наспунктах. Хоча, можливо, так лише здається, бо хороше пролітаєш швидко і не помітно.

Цікаво, в Тернопільській області їхали дорогою, де 4 смуги приблизно по 2.5 метри. І нічо, все пучком, хоч і уважненько треба обганять. Вузькоколейка. (стандарт - 3.75)


Є в Тернопільській області славне село Озерна. Відоме воно через кафе "Зупинка", де дешево і смачно годують. Жоден дальнобій не мине то кафе, тому там завжди людно, жваво та цікаво.


Подеякують, що власники ще й ферму мають, і вирощують м’ясо та овочі натуральними способами. Не знаю, чи вірити, та пюрешечка з підливою, котлетка, супчик з фрикадельками, компот — точнісенько як у нашому дитсадочку 28 років тому, коли замінники ідентичні натуральним були чимось дорогим та експериментальним з-за кордону.



Корови повертаються після робочого дня у полі.


В нас вид з вікна нічого не вартий. Мальовничі пагорби ділять на сотки і продають різним окремим людям. І кожна людина — князь своєї ділянки, але лише своєї. Воно обносить її двометровим цементним парканом, і ладно повік бачити лише внутрішню його сторону. Вікна завжди зашторені, бо з них все рівно видно паркан, чи огидну стіну сусіда. Тому й фасадами не переймаються, бо зі свого вікна його все одно не видно. І навіть, якщо всередині інтер’єри готеля "Модерн", ззовні все одно буде "Престиж" з мангалом.


Отож, в’їхали ми до Тернополя. Від в’їзду довго ще тягнеться густий ліс обабіч дороги, потім трохи затишних хрущовок і центр.

Якось несподівано, їдучи прямо по головній я опинився на перехресті, де на всі 3 сторони або цеглина, або "транзитний проїзд заборонено". Звичайно, я розгубився, розвернувся і чухнув назад... Коли чую сирену, наздоганяє мене бобік, упакований омоном, і міський вояка, відкривши дверцята, розпитує мене чи я не охамів, і наполягає на виклику ДАІ. Та я впросив його змилостивитись, відпустити з миром, та показати, де тут готель. Відпустили. Хоч я і думаю, що нічого не порушив, і мав право на розворот.

Пригода викликала двояке відношення. З одного боку, такі сюрпризи мені не до душі, розмітка і ознакування мають бути очевидними, однозначними та логічними. З іншого — я позаздрив тернопольцям, бо їхня міліція, схоже, ефективніша за львівську.

Дивіться, платна парковка.



Повністю пішоходні вулиці


велопарковка


Кольоровий фонтан


А живемо ми в готелі Тернопіль за 440 гривень.



Будиночок паркувальника нагадує австрійску поліцейську станцію кінця 19 століття в селі Колочава.


А чи не файне місто Тернопіль?


Завтра глянемо.

Немає коментарів:

Дописати коментар