Тернопільські кафе і ресторани: ретроспектива на двадцять років тому і далі


«Калина”, “Росія”, “Світанок”, “Українська ніч”, “Москва” — ці назви у сучасної тернопільської молоді, очевидно, жодних асоціацій не викликають. Але колись це були модні і процвітаючі ресторани, разом із “Україною”та “Тернополем” — теперішніми патріархами закладів харчування нашого міста. Особливе місце займає серед них і “Хутір”, який діяв як колись, так і тепер, але це дещо інша історія… Забули уже всі й про “Сніжинку”з “Вогником”та “Казку”з “Меридіаном” — дитячі та молодіжні кафе з молочними коктейлями за 11  копійок та кавою за 26…

За останні двадцять років на зміну їм прийшли зовсім інші заклади харчування  — красиві, вишукані, стильно оформлені, з яскравими вивісками, елегантними вітринами і власними оригінальними фірмовими стравами. Всі вони, звичайно, приватні… Загалом, тепер практично в кожному мікрорайоні, а особливо в Центрі, що не крок,  — то піцерія, кафе або кав’ярня  — на будь-який смак та гаманець. Але часом так ностальгічно хочеться скуштувати простий смажений пиріжок з лівером за 6 копійок, який жіночка-продавець у рукавичках з обрізаними пальцями діставала величезною виделкою із каструлі з надписом “Общепит”, стоячи за прилавком невеличкого кіоску на розі біля церкви… Однак для цього потрібно повернутися на двадцять років назад!

Від «Вареничної» до «Європи» / Сагайдачного,6

Традиційні радянські заклади харчування були розраховані на широке коло відвідувачів, незалежно від займаної посади, статусу, статків. Там харчувалися усі без винятку: і студенти, і прокурори. Якщо поринути спогадами в ті часи, то в уяві відразу постають довгі черги у їдальнях чи кафе, у кожного відвідувача в руках піднос, а біля прилавків стоять жінки у білих накрохмалених фартухах та ще більше накрохмалених головних уборах.

— Кафе “Варенична”відкрили в Тернополі у 1958 році, і проіснувало воно до 1994-го. Саме тоді на його місці заснували приватне підприємство “Діана”, а згодом там постав ресторан “Європа”, — розповідає тернополянка Людмила Дюжок, яка закінчила Харківський інститут громадського харчування і з 1979-го до 1992 року пропрацювала інженером-технологом у тернопільських закладах громадського харчування, потім до 2005-го  — директором.  — “Варенична” запам’яталась як вітражами на величезних скляних вікнах, так і стравами. Головними були, звичайно, вареники, яких виготовляли шість-вісім різновидів, і пельмені. Окрім цього, пропонували бульйон, соки, пиріжки. Порція вареників коштувала 13-15 копійок, а пельменів  — 28 копійок. Відкривався заклад о 7.30. Отож тернополяни, студенти, приїжджі, усі, хто був у відрядженні, мали можливість тут поснідати.  Вареники, за словами Людмили Дюжок, ліпили вручну, а пельмені привозили з кафе “Космос”, де був автомат для виготовлення напівфабрикатів. Фірмовими були “Тернопільські” вареники  — зі шкварками, начинені гречкою та сиром, а також вареники з картоплею та сиром. Розходились ці вироби з тіста на “ура”: щодня продавали близько триста порцій. До речі, діяла там звична для того часу безготівкова система: відвідувачі купували талони і з ними прямували на лінію роздачі, де два-три кухарі обслуговували людей. Першим завідувачем виробництвом “Вареничної” була Наталя Ольховіцька, потім її посаду посіла Галина Крицька, а старанним, виконавчим кухарем  — Анна Філь, яка пропрацювала в кафе від початку  до виходу на пенсію.

Історія «центрових» пиріжкових

Різнобарвними вітражними вікнами, які доставили з Прибалтики, у 1970-80-тих роках виблискував на бульварі Карла Маркса (тепер  — Тараса Шевченка) ресторан “Мрія”. У його просторому залі були розміщені кабінки у вигляді дерев’яних бочок на вісім персон з дерев’яними лавами та чотиримісними дерев’яними столами, покритими бавовняними скатертинами, серветками.

— У 1984 році на місці ресторану облаштували кафе “Пиріжкова”, і замість одного залу тоді стало два. Харчувалися відвідувачі як за столами, так і за стійками  — хто дуже поспішав. Стіни були оздоблені керамічними тарілками із зображенням звичної на той час символіки  — хліба, колосків, сонця. Діяла система самообслуговування, — продовжує спогади Людмила Дюжок. — Працівники кафе випікали пиріжки з п’ятнадцятьма видами начинок: сиром, маком, варенням, картоплею і кропом тощо. Коштувала здоба  — 8-12 копійок. Окрім цього, виготовляли ватрушки, “розтягаї”(випічка з “відкритим”верхом), маківники, кулеб’яки. А пампушки смажились в автоматі, безпосередньо на очах у відвідувачів.

Особливо великий наплив людей спостерігався в обідню пору, і працівники дуже старались, щоб встигнути усіх нагодувати… Ще одна “Пиріжкова”, правда, менша за розмірами, була на місці теперішньої “Анастасії”. У меню обох кафе постійно вносили різноманіття: асортимент змінювався, вдосконалювався. Згодом у “більшій” “Пиріжковій” навіть відкрили зал, де люди мали змогу покуштувати український куліш.

«Тирасполь», «Зустріч», «Муза», ностальгія…

У 1980-х роках ресторан “Тирасполь” вважався елітним закладом. Та ще й місце розташування додавало свого колориту  — на розі теперішніх бульвара Тараса Шевченка та вулиці Сагайдачного, отож займав приміщення сьогоднішніх (донедавна діючого) спортивного магазину, бару “Мемфіс”та магазину “Подіум”.

— Спершу, до 1981 року, там була їдальня №1 загального користування,  — згадує пані Людмила.  — Згодом заклад реорганізували у кафе з трьома окремими приміщеннями. У першому з них діяв, власне, ресторан “Тирасполь”. Далі, в наступному приміщенні, спочатку був зал для ветеранів війни (теперішній бар “Мемфіс”), а буквально за три роки там облаштували кафе “Зустріч”. Спеціалізувався заклад на десертних стравах, що готували з вершків, сиру та фруктів. А діти, та й не тільки, дуже любили поласувати морозивом, яке робили з яєць та соку. З іншого боку кафе, з розрахунку на шанувальників чаю, функціонував ще один маленький, затишний зал  — “Чайна”(тепер  — магазин “Подіум”).

Після ремонту ця романтична “Зустріч”взагалі була одним із наймодніших закладів у місті, де збиралась молодь. Це ж можна сказати і про кафе “Муза”, що відкрили, очевидно, “в тему”антиалкогольної “горбачовської”кампанії на місці “Тирасполя”. Правильно цей заклад називався “літературно-музичне кафе”. Й воно тоді справді стало таким  — місцем зустрічі місцевої “богеми»: акторів театру, поетів, журналістів. В приміщенні кафе проводилися виставки художників. А скільки віршів, статей та пісень там було написано!

— Якість страв у закладах громадського харчування Тернополя тоді була, не побоюсь цього слова, бездоганною,  — наголошує Людмила Дюжок.  — Технологи проводили щоденний бракераж виробів. Здоба була смачною, без хімічних консервантів і розрихлювачів, тому виглядала пухкою, свіжою і довгий час не втрачала ані смакових властивостей, ані форми. Страви та борошняні вироби готувались згідно з нормами закладки сировини, витримувався технологічний процес, а заклади громадського харчування працювали як один злагоджений механізм. Було нелегко, але цікаво. Під час свят в ресторанах та кафе проводилися виставки-продажі, де виставляли справжні шедеври зі страв. Скажімо, по дзеркалу плавала осетрина, з паштету робили казкових персонажів, з желе  — величезні піраміди, з овочів викладали букети, а з гарячого тіста — троянди. Запах цієї смакоти тягнувся через весь центр міста.

За словами Людмили Дюжок, вона часто ловить себе на думці, що відчуває ностальгію за тими часами, а саме — за впевненістю у завтрашньому дні, за душевним святом, щирими посмішками людей і запахом та смаком справжнього українського хліба…

Немає коментарів:

Дописати коментар