Клянуся, я покину це місто...


Залишаю гамірний, волелюбний та велелюбний Амстердам і пересікаю Тропік, щоб заснути у Братиславі. На протилежному боці від барвистих «Гаїті» у Шевченківських Гаях причаївся на Новому світі «Тбілісі». Був іще «Мемфіс», заметений тепер снігами вічности, та схований у підвалі, немов достоїнство шотландця – під кілтом, «Глазго»; був і орієнтальний «Пекін» з драконами на вході та деревними грибами – у тарілці.

Тернопіль хоче стати всім і поглинути все. Ця своєрідна «мулька» міста викривається у двох виразних тенденціях. Перша – гігантоманія – заслуговує окремої уваги: це у нас відкрили найбільший у Західній Україні нічний клуб, аби з успіхом закрити його за рік чи два. Це у нас відкрили найбільший торгівельний центр Західної України, аби незабаром дати Львову можливість себе переплюнути. Це у нас печуть найбільші торти, смажать найдовші шашлики, пишуть найбільший алфавіт і вимальовують найдовші рушники – під негласним гаслом «диви, як я можу!». Оце міряння потенціями – нездорова інтенція, скидається на компенсацію власного відчуття меншовартості.

А друга – це тяга до нетутешніх назв, за якою криються страсті за красивим життям і красивим словом, навіть коли значення його – незрозуміле або геть непідходяще. Чого лише вартий салон краси «Афіна» (для тих, хто не в темі, – Афіна не була найкрасивішою з грецьких богинь, подейкують, що вона взагалі була гермафродитом).

У цій відвертій прихильності до іншомовних вивісок прочитується спрага мандрів, ніби спрага за «Спрайтом», невтамована іще з часів, коли «залізну завісу» сточила іржа. Радянський Тернопіль таким розмаїттям чужинських назв похизуватися не міг, не лише тому, що ніхто капіталізм не пустив би на вітрини, а й тому, що самих закладів інфраструктури було незрівнянно менше.

Зараз же на кількох квадратних кілометрах розкинулася італійська колонія – Тернопіль. У якій є своя Парма і Сицилія, дві Венеції та ціла «Piccolo Italia», де ніхто-ніхто не говорить мовою Данте і Петрарки. А по обіді на «Арараті» місцеві, галицькі жінки піднімаються на «Олімп», аби привести себе до божеського вигляду.

Чи може, це ніяка не широта польоту, а примітивно-наївна жага до екзотики у місті, куди нікуди в люди вийти? Чи незворотня реакція сполучення провінційності з натиском глобалізації?

Не до кінця перетравлена, незвична для вирощеного на пампухах і тертюхах міста західна їжа, запакована в яскраві обгортки масової культури, вистрибує на його топографічному тілі закладами харчування, готелями та салонами краси із заморськими назвами. На тлі всіх цих столиць українські назви можна перелічити на пальцях – «Диканька» і «Галич», «Збруч» та «Нічлава» і невідомо-як матеріалізована за Поділлям «Басарабія». Зате у Артура – Урарту. «Урарту у Артура» – це смиковецький стрибок у часі та просторі аж у Близьку Азію, 860 р. до н. е.

Тенденція, яку оце я ілюструю стількома прикладами, не нова і не нами винайдена, чим видається ще більш показовою для Тернополя. І простирається вона ген-ген просторами Тернопілля, де кожен райцентр – центр європейської культури – з діркою у підлозі замість туалету на автовокзалі та великим магазином «Європа» з китайськими, переважно, товарами – як алюзія реальної Європи. Або цілим «Едемом» з жіночим спіднім на вітринах.

І це не прискіпування до слів, тут справа в їх змісті. Наповнення міста не відповідає назвам, ярликам, хоч ти тричі Європою наречи. У нашому «Тбілісі», буває й хачапурі не пахне, зате з підлоги виблискують два пілони…

Чи здатні ми продукувати щось своє, а не порівнювати і калькувати, особливо, коли порівняння не на нашу користь? Кременець у нас не просто Кременець, а волинська Швейцарія, Афіни! Тернопільське озеро – як у Цюриху (зізнайтеся, хто із вас бачив озеро у Цюриху?), а саме файне місто – незаслужено занедбаний «маленький Париж» (а франківчани могли б посперечатися, що цей епітет, по праву, належить їх місту).

Отак пускаємо пил у вічі та видаємося кимось, замість того, щоб стати кимось чи хоча би бути собою.

Колись, півстоліття тому, автор поняття «глобальне село» Маршал Маклюєн мав на увазі, що сьогодні, завдяки ЗМІ, увесь світ стає для індивідуума настільки близьким і доступним, наче село, в якому народився та виріс. Що Тернопіль – це «велике село» повторюють і нехотячи нагадують на кожному кроці. Але коли у нас у двох кроках від Версалю – Монако, стає очевидним, що ми робимо все, аби зі свого великого села не вибратися.

Марія Богданович, Тернопільська липа / Фото автора

Немає коментарів:

Дописати коментар