Ярослав Гулько. Півмільйона книг щороку читають тернополяни

Символічно, що під шурхіт осіннього листопада Україна віншує бібліотекарів і вчителів, людей, що споконвіку несуть нам розумне й добре. І це не випадково, що поряд з обласною науковою бібліотекою, де нині розташовані Євростудїї Тернопільського національного економічного університету, колись знаходилось товариство «Просвіта»: про це сповіщає нещодавно відкрита меморіальна таблиця.

«Просвітницьке» коріння «Затонки» / Шевченка,15

Як і личить людям інтелігентним, навіть у переддень свого професійного свята (30 вересня — День бібліотеки) працівники книгозбиральні розповідали не про себе, а запросили двох найдавніших читачів — заслужених журналістів України, переможців Всеукраїнського конкурсу «Золоте перо» Ярослава Гулька та Володимира Сушкевича. Адже бібліотека — це світ мрій, а кожна мрія родом із дитинства.

Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека заснована 15 листопада 1939 року на базі книгозбірок товариств «Просвіта», польської публічної та бібліотеки єврейської громади, фондів інших громадських організацій міста князя Тарнавського. І всі ці 70 років постійним її читачем є Ярослав Гаврилович Гулько.

Острозького,1

«У 1939 році в приміщенні, де зараз кафе «Космос», розташовувалась величезна бібліотека «Просвіти». Згодом з'явилась ще одна бібліотека на сьогоднішній вулиці Чорновола (тодішній Залізничній), можливо, це була обласна, — згадує старожил.

Взагалі напередодні війни у Тернополі було з десяток бібліотек, та й саме місто — затишне, гарне, нагадувало маленький Париж. Згодом журналіст одну зі своїх статей-спогадів так і назве — «Мій маленький Париж». Як щирий городянин, Ярослав Гаврилович вважає своїм обов'язком таки розповісти рідному місту правду, а тому одночасно пише декілька книг-спогадів про довоєнне і післявоєнне життя Тернополя. Майстер точних деталей і влучних побутових замальовок, у мемуарах він розповідає, що довелось пережити цивільному населенню під час боїв за «міні-Сталінград» (як охрестили історики операцію визволення Тернополя від фашистів), як люди вижили, кидаючи у кахельні грубки обгорілі бібліотечні томи і фоліанти. Окремі сторінки лягли в основу понад сорока публікацій, надрукованих у часописі «Тернопіль вечірній». Видання насправді буде унікальним, адже автор усе життя колекціонує листівки і зібрав понад 500 фото з міськими краєвидами. 

Заслужений журналіст України Володимир Сушкевич також усе своє життя і творчість поєднав із бібліотекою. «Я народився у неписьменній сім'ї, і мій батько тішився, що я вмію читати», — зізнався відомий публіцист. Завдяки «універсальній» Володимира Леоновича навіть усі хобі «бібліотечні»: він зібрав понад сто мініатюрних книжок, величезну колекцію автографів відомих письменників — Олеся Іончара, Ванди Василевської, Ірини Вільде, Ігоря Герети, листувався з народним артистом СРСР Образцовим. А ще ціле життя збирав усе, що стосується творчості улюбленого письменника Костянтина Паустовського. Він навіть одну з книг заклав листочком дуба, зірваним на могилі майстра слова.

Отож під час звільнення Тернополя практично весь бібліотечний фонд знищив вогонь, приміщення також було зруйновано, тож до 1946 р. обласний центр і всі головні установи знаходились у Чорткові. За цей час вдалось відновити бібліотеку, і у квітні 1946-го 27 тисяч томів обласної книгозбірки вертаються у Тернопіль, розміщуються у приміщенні на вул. Острозького,20 (колишньому апеляційному, а нині адміністративному суді). 

На сайті обласної наукової бібліотеки, певно, помилково зазначається, що першим директором закладу була Стефанія Садовська. Насправді, розповіла науковий працівник Тернопільського обласного краєзнавчого музею Ярослава Гайдукевич, вона з 1939 року працювала у музеї, а в роки Другої світової війни зуміла врятувати найцінніше з експонатів. У своїх замітках вона пише, що як корінна городянка після звільнення рідного міста «допомагала рятувати книги з-під завалів».

У різні роки багато зробили для розвитку бібліотеки директори А. Ольшанський, І. Коваль, М. Бей, Н. Черпітяк, В. Вітенко; заступники директора з наукової роботи Д. Машталярчук, Г. Моліцька та інші спеціалісти.

Сірий «довгобуд» обіцянок

Як не прикро, проте свій 70-річний ювілей храм книги зустрічає, споглядаючи сірий довгобуд, що вже 20 років поспіль німим докором бовваніє посеред міста. «Бібліотека — це як аеропорт — повітряні ворота міста, — переконаний директор Тернопільської обласної наукової бібліотеки Василь Іванович Вітенко, — про яке майбутнє може йти, коли ці ворота зачинені?» А наше місто лишається єдиним об-ласним центром, що свої багаті фонди тримає у підвалах та не має нормальної сучасної будівлі бібліотеки. Як один із варіантів вирішення проблеми навіть розглядалась пропозиція отримати кошти в якоїсь приватної структури під обіцянку після зведення новобудови передати їй старовинний особняк у центрі, де нині й розміщується заклад.

— Ще цього року нам обіцяють виділити додаткові кошти, щоб ми переробили кошторисну документацію нової бібліотеки, бо поки її будують, документація застаріла. Якщо прохання задовольнять, можна було б просити виділити з державного бюджету 10 млн. грн., хоча ми сподівались, що на 70-річчя бібліотека буде збудована, — розводить руками співрозмовник і визнає, що проблем багато.

— Основне, що культура фінансується за залишковим принципом. Коштів катастрофічно не вистачає на організацію якісного обслуговування населення в сільській місцевості. В обласних бібліотеках це не так помітно. Ми трохи на вищому щаблі, бо фінансуємось з обласного бюджету. Скажімо, на сьогодні жодної копійки на передплату періодичних видань 2010 року не виділено. Ми вже просили обласну державну адміністрацію та раду, сподіваємось, що гроші таки надійдуть і ми встигнемо оформити передплату, бо йдеться, не багато-не мало, про 5-10 тисяч грн. на сотню газет і 300 журналів. Це мінімально, зважаючи на профіль нашого регіону, — зазначив пан Василь.

Бібліотеці не обійтись без прогресу...

У 1984 році ТОУБ присвоїли статус наукової, тим самим надавши пріоритетне право на обслуговування окремих груп читачів: науковців, спеціалістів промислового та сільськогосподарського виробництва, чиновників державного апарату, працівників освіти, культури, студентської молоді. Все це призвело до необхідності змінити та вдосконалити структуру бібліотеки. Було створено нові відділи: технічної літератури, літератури іноземними мовами, з мистецтва, інформації з питань культури та мистецтва.

— Водночас ми є регіональним дипозитарієм краєзнавчої літератури. Найдавніші періодичні видання, що зберігаються у нас, — газета «Вільне життя», видана ще 1944 року. Щодо краєзнавчої літератури, то всі місцеві видання, які вийшли друком протягом останніх десятиріч на території області, зберігаються у фондах нашої бібліотеки. Щодня ми обслуговуємо, залежно від пори року, 300-500 чоловік: влітку менше, бо у студентів канікули, взимку — більше. Загалом протягом року наші працівники видають читачам півмільйона книг, зауважує директор.

Парадокс обласної бібліотеки у тому, що хоча фасад будівлі старовинний і в коштах вона обмежена, та бібліотека постійно модернізує свою роботу. І як у більшості європейських книгозбірок, вже 5 років у ній ведеться комп'ютеризація бібліотечних процесів, коли потрібну літературу можна знайти в Інтернеті.

— Цей проект називається «Електронна бібліотека краєзнавчих видань Тернопільської області», — каже Василь Іванович. — Сьогодні в мережі онлайн є доступними понад 150 друкованих книг місцевих авторів. Складність у тому, що на сторожі стоїть закон про авторське право. Ми не маємо права без згоди автора подавати його твір в Інтернеті, а тільки за умови підписаного договору. Така робота ведеться. У 2004-му все починалось, як проект місцевий, зараз це вже корпоративний проект. Нашими співучасниками стали наукова бібліотека Національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, редакція енциклопедичного довідника 'Тернопільщина», яка розмістила в Інтернеті всі три томи енциклопедичного словника, редакція журналу «Літературний Тернопіль». Багато авторів — Богдан Андрушків, Олег Герман, Богдан Головин, Тетяна Дегай, Михайло Конечний, Микола Литвин, Роман Матейко, Петро Сорока — передали нам тексти своїх творів.

Що стосується фондів, то з 1993 року, з моїм приходом на посаду директора, у нас почалась ера технічної реконструкції, механізація, введення електронної бази даних.

... і без дарувальників

За підтримки державної наукової бібліотеки Росії, яка нам подарували програмне забезпечення, ми зробили електронні каталоги книг, періодичних публікацій, статей іноземними мовами, пісень, розділу літератури «Культура Тернопільщини», цінних та рідкісних видань і навіть картотеку неопублікованих матеріалів. Це дозволяє дуже швидко знайти потрібну інформацію у віртуальному просторі.

Нещодавно ми створили базу з питань європейської інтеграції, що було однією з умов наданого нам гранту Міжнародним фондом «Відродження». Минулого року в нас відкрився Центр Євроін-теграції. Щомісяця там проводяться семінари, зустрічі.

— Унікальність вашої бібліотеки ще у тому, що ви маєте колекцію старовинних фліантів.

— Як я вже казав, практично весь фонд згорів під час Другої світової війни, тому і на відміну від бібліотек Сходу, наша колекція не велика. У нас всього 213 стародруків. Навіть наш педагогічний університет має більш солідну книжкову колекцію видань, яку можна вважати історичною та бібліографічною цінністю. У цьому плані ми працюємо з населенням, вихідцями Тернопільщини у діаспорі США, Канади, отримуємо багато літератури від приватних та юридичних організацій, товариств. До речі, зараз на сайті ми відкрили сторінку

«Наші дарувальники»

Зокрема, у попередні роки цілі книжкові колекції нам передала родина Залевського з Тернополя. Також краєзнавець та письменник Петро Медведик заповів свою бібліотеку нам. Натомість ще за його життя наші працівники підготували бібліографічний покажчик його життя та творчості, що певною мірою підбивав підсумки. Власне сьогодні ці книги виділені в окремий фонд.

Син Степана Процика з Нью-Йорка у Сполучених Штатах, Роман, який очолює українознавчі студії у Гарвардському університеті, передав 30 пакунків книг з краєзнавчою та забороненою за Союзу літературою, творами українських письменників, історичними дослідженнями, що висвітлюють діяльність діаспори. Безумовно, це збагатило нашу книгозбірку.

Нам передають свою літературу посольства зарубіжних країн, видавництва, доброчинні міжнародні фонди. Найбільш вагомі подарунки участь у проектах, оголошених посольством США в Україні, «Вікно в Америку». Вони передали багато англомовної літератури як на електронних носіях, так і суто книги, довідники, енциклопедії, словники...

Немає коментарів:

Дописати коментар