Слово про тих, хто оживляє історію

Якщо умовно «посортувати» всі існуючі нині професії, то стане зрозуміло, що фах архівіста належить до тих, якими часто послуговуються і про зовнішню атрибутику яких мають уявлення нібито всі люди, але котрі впродовж довгого часу не втрачають ореолу таємничості.

Воно то так, архів і справді є радше «Меккою» для істориків та науковців. Не хотілось би якихось кострубатих порівнянь, але для людини, якій жодного разу не доводилося бувати в архіві, природно асоціювати його, скажімо, з якимось великим музичним інструментом. Відразу спадає на думку, якою ж незліченною є кількість можливих зіграних творів у відношенні до кількості наявних клавіш або струн. Як по-різному може «ворушитися» музика, так по-різному, залежно від глибини «вникання» людиною в суть історичного явища, може «зарухатися» історія. Бо навіть щонайбільша кількість архівних матеріалів — мізерна щодо кількості всіх можливих комбінацій міркувань і переосмислень тих чи інших історичних подій.

У середмісті Тернополя, практично в самому його серці, розташований державний архів області. Товстезні давні стіни колишнього Домініканського монастиря, видається, ще й дотепер не втратили оборонної функції і надійно оберігають «від лихого ока» кожен клаптик нашої історії.

Свою роботу Тернопільський обласний державний архів (так він називався на початку) розпочав 1 листопада 1939 року, в день прийняття закону про включення Західної України до складу УРСР. Тоді ж був укладений договір про обладнання приміщень Домініканського монастиря під архівосховища. Коли 4 грудня того ж року була утворена Тернопільська область, Тернопільський обласний державний архів перейменували на Тернопільський обласний історичний архів, а в 1941-му — на державний архів Тернопільської області (ДАТО).

Найскладнішим періодом для архіву, ясна річ, стали роки Другої світової війни: до зібраних архівних матеріалів у ті часи ставились безкомпромісно, щоправда, частина цінних документів таки була евакуйована з міста. Крім того, в 1941 році в приміщенні Домініканського монастиря розташовувався німецький шпиталь. А при відступі німецьких військ приміщення архіву окупанти перетворили на оборонну споруду. Достеменно встановлена кількість втрат з-поміж архівних матеріалів упродовж воєнних років: зі 123 фондів (924 166 одиниць), які існували за станом на 1 січня 1941 року, вціліло лише 72 533 813 одиниці). Діяльність архіву була відновлена після звільнення Тернополя радянськими військами у квітні 1944 року, а організація роботи архівної служби області завершилась у 1947–му.

Найдавніша документація державного архіву області датована ще 1557 роком — а це лише трохи невдовзі після заснування Тернополя. Таку розкіш важко навіть уявити собі. Але що цікаво, ДАТО практично жодним чином не обмежує доступ аудиторії до свого читального залу. Написати заяву на користування архівними матеріалами може кожен, кому це потрібно чи цікаво, хоча традиційно найбільш юним серед користувачів є студенство, яке володіє принаймні якимось менш-більш базовим набором історичних відомостей і досвідом користування такими речами.

У ДАТО, який складається із шести відділів і директором якого нині є Юрій Євгенович Гумен, щоденно виконується найрізноплановіша робота. Себто зусиль докладають як щодо формування Національного архівного фонду загалом, так і щодо зберігання в цілісному та належному стані кожного з документів. Крім того, у приміщенні архіву регулярно відбуваються тематичні експозиції, ознайомитись із якими може кожен охочий. Із останніх — виставка документальних фото— і письмових матеріалів про відомого юриста та й просто людину енциклопедичних знань Станіслава Дністрянського, а також — про страшний процес так званої «пацифікації» урядом Пілсудського українців Східної Галичини 1930 року. А щодо уточнення певних складних історичних моментів, може, не до кінця зрозумілих для пересічного глядача, завжди є змога звернутися до працівників архіву, які радо доповнять розповіддю представлену до огляду інформацію.

І ще один момент. Власне, чим таким має бути наділена людина, аби стати архівістом? Зі слів працівника ДАТО Людмили Волоцюги, безперечно, потрібне особливе ставлення до часу, усвідомлення того, що час — то цікава річ... Деякі проблеми він засипає порохом, і ми на певному етапі вже не в змозі адекватно дивитися на речі. Як каже жінка, ось маємо нині, приміром, сучасну європейську Польщу. Хто би тепер думав чи то згадував про ганебну «пацифікацію»?..

Наталія МУСІЄНКО | «Вільне життя плюс» | №103 (15215) від 24.12.2010 р

Немає коментарів:

Дописати коментар