Пам’ятники незалежного Тернополя

Старий Тернопіль міг похвалитися небагатьма пам’ятниками, – монумент Пілсудського на коні перед Домініканським костелом, статуя Адама Міцкевича в районі теперішнього драматичного театру, і фігура Святої Теклі – покровительки міста, що знаходилась на початку нинішнього бульвару Шевченка. Але, як відомо, кожна епоха має своїх героїв, тому, відповідно, і свої результати їх увіковічення, адже для цього й служать пам’ятники, оскільки, окрім меморіальної, здебільшого жодної іншої функції ці споруди не несуть. А як бути з їхнім естетичним, мистецьким, історичним значенням? Виявляється, не все так просто. 

Дещо про старі і нові пам’ятники нашого міста

За двадцять років існування України як самостійної держави в Тернополі постали дванадцять монументів. Так, у бронзі, граніті, камені та бетоні увіковічено постаті Івана Франка, Ярослава Стецька, Володимира Гнатюка, Андрея Шептицького, Данила Галицького, Василя Липківського, Івана Горбачевського, Йосипа Сліпого, Степана Бандери, Соломії Крушельницької. Не забули вшанувати пам’ятником й воїнів-афганців.

Про встановлення пам’ятників в Тернополі за роки незалежності розповіла людина, яка особисто доклалася до не одного з них – заступник начальника відділу містобудівного планування, управління з питань містобудування та архітектури Данило Чепіль.

- У 1944 році радянська армія фактично розбомбила і знищила Тернопіль. Тому він потрапив у перелік міст, що підлягали повній перебудові після Другої світової війни, –каже пан Чепіль. – У процесі перебудови напрямки вулиць і масштаб Тернополя були змінені столичними архітекторами. Місто, за винятком вулиць Валової, Сагайдачного і частини Руської, суттєво змінило конфігурацію. Відповідно до нової ідеології встановили й пам’ятники.

Відтак, у Тернополі постали пам’ятники Олександрові Пушкіну, Карлу Марксу, Максиму Горькому, Володимиру Затонському, Ярославу Галану. Не обійшлося і без політичних діячів на зразок Сталіна та Леніна. Вождю світового пролетаріату, зокрема, їх було аж шість, – статуї й бюсти. Загалом, за радянської влади, як свідчать офіційні джерела, в місті було встановлено 24 пам’ятники, 24 меморіальні і 21 анотаційні таблиці. Щоправда, на початку 1990-х політизовані монументи і пам’ятні дошки були демонтовані.

- Після 1990-го року майже всі радянські пам’ятники ліквідували, за винятком монументів Олександрові Пушкіну та радянським льотчикам, який тодішня влада завуальовано встановила як монументальну композицію, оформлену при вході у парк «Березовий гай» (теперішній парк «Національного відродження») у 1972 році, – каже Данило Чепіль.

Пам’ятник на той час утверджував міцність Радянського Союзу, зауважує архітектор, не маючи стосунку до подій Другої світової війни. І зараз демонтувати цей монумент виявилося не під силу жодній місцевій владі, мабуть, через відсутність коштів. Адже, щоб знести літак, потрібно не менше грошей, аніж на його спорудження.

- Досі на Пагорбі Слави, що в Старому парку, височіє монумент, присвячений загиблим під час Другої світової війни. За однією із гіпотез, він має унікальну історичну цінність. Курган, що лежить у його основі, було насипано ще за польських часів, з нагоди 300-ліття Люблінської унії – возз’єднання Литовського, Польського і Руського князівств в єдину державу – Річ Посполиту. А вже в радянські часи на цьому ж місці було встановлено Вічний вогонь та монумент, який назвали Монументом Слави, – говорить посадовець. 

При вході до парку свого часу спорудили монумент «Материнський поклик», а на головній алеї встановили бюсти Героям Радянського Союзу, які громада дотепер підтримує у належному стані.

Пам’ятник Івану Франку мусив дочекатися здобуття Незалежності 

В 1993 році першим після проголошення Незалежності на проспекті Злуки у Тернополі встановили пам’ятний знак воїнам-афганцям.

Потім у камені постав Іван Франко. Його пам’ятник зведено на вулиці Сагайдачного на постаменті, зробленому у формі ковадла. Це сталося в 1995 році. До того часу тернопільські письменники тричі намагались втілити цю ідею, однак їм не вдавалося. Натомість, місцева влада навіть облаштувала там фонтан. І лише після здобуття Незалежності бюрократичні та ідеологічні перепони вже не могли завадити. Власне саму фігуру Каменяра виліпив тернопільський скульптор Іван Сонсядло, але виникла інша проблема: на який постамент її встановити. Творче вирішення для цього знайшов саме Данило Чепіль, – це він придумав зробити постамент у формі наковальні. Долучився пан Данило і до розробки пам’ятного знаку воїнам-інтернаціоналістам.

- Пам’ятник, присвячений пам’яті воїнам-інтернаціоналістам, загиблим в Афганістані, встановлювали з 1989 до 1992 року, – згадує Данило Чепіль. – Його я розробляв разом із тернопільським художником та скульптором Казимиром Сікорським. На той час було важко поставити пам’ятник cолдатам радянської армії, котрі завойовували чужу державу. Тому ми обрали наступний підхід, використавши мотиви пісні «Хлопці ж, бо то хлопці, як соколи!». Таким чином, монумент воїнам-афганцям є аналогом образу, почерпнутого з українського фольклору. 

На вулиці Злуки, до речі, встановлено ще два пам’ятники – монумент жертвам Чорнобильської трагедії, співавтором якого також був Данило Чепіль, і пам’ятний знак правоохоронцям, які загинули під час виконання службових обов’язків…

Особливим моментом в сучасній історії міста вважається і встановлення в 1998 році на бульварі Тараса Шевченка погруддя Ярослава Стецька. З його мистецьким втіленням теж пов’язана цікава історія.

- На замовлення Конгресу українських націоналістів майстри виконали скульптурну частину пам’ятника Стецьку. Однак питання, на який постамент її встановити, не було вирішено. Пам’ятник не пройшов належної процедури погоджень, – розповідає Данило Чепіль. – Автором верхньої частини ліпленої голови був тернопільський скульптор Микола Невеселий, якого вже, на жаль, немає серед живих. А постамент розробляли в управлінні з питань містобудування та архітектури. Отож, придумувати його довелося мені.

Як постав у Тернополі монумент першому руському королю

Ще одим пам’ятником Тернопіль збагатився в 2002 році – на Майдані Волі тепер на сидить на коні князь Данило Галицький. Виготовили його тернопільські митці Борис та Богдан Руді і Олександр Міщук. Щоправда, на місці, де зараз височить ця поважна історична фігура, колись був пам’ятник Леніну, скандально знесений в 1990-му. Але це вже зовсім інша історія.

- Ідея встановити пам’ятник Данилу Галицькому виникла в чиновників Тернопільської облдержадміністрації з нагоди відзначення 800-річчя з дня народження першого короля Русі. Аналогічні монументи водночас вже спорудили в Галичі та готувались встановити у Львові, – пригадує Данило Чепіль. – Яке має відношення князь Данило до Тернополя, може хтось запитати. А от таки має! Тернопіль заснували в 1540 році на місці вже існуючого поселення, що називалось за версіями одних дослідників Сопільче, інших – Топільче. І землі міста були у володінні Галицько-Волинської держави, які захищав Данило Галицький. Саме він був першим королем на території України, котрого визнала Європа. Хоча радянські історики з цим і не погоджувалися… 

До речі, коли пам’ятник Данилу Галицькому постав на Майдані Волі, винила суперечка стосовно того, чому його не розмістили на бульварі, названому на його честь. У відповідь на це на сесії міської ради я особисто заявив, що першим королям встановлюють монументи у центрі міста. Адже статус Першого Короля знаменує початок королівства, тобто, держави. А те, що бульвар свого часу назвали на честь Данила Галицького, було лише проявом політичного бачення видатної постаті в історії України. 

Оригінальною композицією у центрі міста є також пам’ятник митрополиту Василю Липківському. Авторам монумента вдалося вдало поєднати його з найстарішою архітектурною пам’яткою Тернополя – церквою Різдва Христового, з’єднавши зі стіною цього храму.

Симбіоз мистецтва і політики у «пам’ятниковому» втіленні

Саме політичні віяння замінили на постаменті фігуру публіциста Ярослава Галана перед головним корпусом Тернопільського педуніверситету на етнографа Володимира Гнатюка (до речі, такі ж зміни сталися і в назві цього вузу). На вулиці Руській замість радянського партійного діяча з непростою, з погляду навіть наших сучасників, біографією Володимира Затонського, пам’ятник якому було встановлено поруч зі школою №6, за кілька метрів, біля морфологічного корпусу медуніверситету на лавочці тепер сидить, елегантно відтворений у бронзі, науковець Іван Горбачевський, ім’я якого зараз носить цей навчальний заклад.

Оцінили тернополяни внесок видатних митрополитів греко-католицької церкви Йосипа Сліпого та Андрея Шептицького, встановивши їм пам’ятники біля Катедри та навпроти будівлі Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ (напевно, мало хто вже й пам’ятає, що в цьому сквері колись поміж дерев «сидів» мистецьки недовершений бетонний письменник Максим Горький).

В 2008 році у парку імені Тараса Шевченка, перед обласною державною адміністрацією, з нагоди 100-річчя від дня народження, постав монумент провіднику ОУН Степану Бандері. Його автором є Данило Чепіль, а скульптором – Роман Вільгушинський. До речі, за словами пана Данила, всі роботи з виготовлення та встановлення цього пам’ятника були проведені тернопільськими майстрами, а не львівськими, як якось повідомляло місцеве телебачення.

- Останній монумент, який постав у нашому місті, – бронзова оперна прима Соломія Крушельницька, – каже пан Чепіль. – Наразі планується встановити пам’ятник генералові Української Галицької Армії Мирону Тарнавському. Розміщуватиметься він на однойменній вулиці.

Чимало у Тернополі й меморіальних знаків видатним особистостям, долі яких тим чи іншим чином пов’язані з нашим краєм: політику В’ячеславу Чорноволу, полковнику УПА Омеляну Польовому, провідниці ОУН Ярославі Стецько.

Останнім часом популярною в Тернополі стала містобудівна «біжутерія», як її називає Данило Чепіль, тобто, скульптури, монументи, які не становлять певної історичної цінності. Архітектор відносить до них знайомі тернополянам і гостям міста композиції «Випадкова зустріч», яку зловмисники вже встигли пошкодити, викравши одну із скульптур, «Дерево щастя», «Пара лелек», пам’ятник бджолі-трудівниці. Й справді, вони є радше прикрасами вулиць, аніж історичними пам’ятками, створюючи естетичну привабливість міського простору. Ті ж скульптури, переконаний Данило Чепіль, які увіковічнюють пам’ять знаних діячів і талановитих митців, дійсно заслуговують уваги й пошани. Адже це – частина культурної та історичної спадщини, згадка про тих, хто жив і творив на благо своєї Батьківщини.

- Допоки держави-сусіди й ми особисто сумніватимемося у нашій Незалежності, ми робитимемо певні дії задля самоутвердження, – вважає пан Чепіль. – Наразі Україна потребує доказів самодостатності, чого бракує нашій державі, тому наша нація утверджується своїми пам’ятниками. 

Щоправда, монументи не завжди знаходять однозначне сприйняття громадськості, породжують розбіжності серед представників різних політичних поглядів щодо їхньої необхідності та важливості. Головне, щоб ми не повернулися до сумного досвіду радянських часів – ідолопоклонства окремим постатям, – наголошує Данило Чепіль.

Тернопільська Липа http://lypa.te.ua/archives/27487

Немає коментарів:

Дописати коментар