Таке не забувається. Тернопіль 1944р. Частина 2

Це унікальне явище в історії українського народу, напевно, ще потребує глибокого та об’єктивного дослідження. Останній рік Другої світової війни і кілька наступних були позначені на Тернопіллі, як і в усій Західній Україні, жорстокою боротьбою радянської влади з націоналістичним підпіллям. Складний був той час і багато суперечливого, неоднозначного залишив він для наступних поколінь. Тому будь-які історичні факти, людські вчинки, що збереглися в пам’яті, вартують уваги.
Втеча з тюрми

Скажімо, ось ця воістину легендарна подія: втеча з тернопільської в’язниці в лютому 1947 року чотирьох членів ОУНівського підпілля, засуджених до смертної кари. Вони були в камері на третьому поверсі, вікнами на Руську вулицю. Між тюрмою і сусідніми будинками проходив високий мур, над яким тягнувся колючий дріт. На кожному розі в’язниці стояла вишка з кулеметником. Дах двоповерхового будинку, що розташовувався в кільканадцяти метрах навпроти в’язниці (де нині будинок побуту “Роксолана”), вкритий був майже метровим шаром снігу.

Та друга повоєнна зима взагалі була дуже сніжна. Одна за одною налітали хуртовини. В одну з ночей, коли густий сніг валив з неба, четверо молодих спритних хлопців, розгойдавшись на широкій дошці, висунутій з вікна третього поверху, один за одним стрибнули на снігову перину, що вкривала дах сусіднього напівзруйнованого дому.

Втечу, як видно, готували довго і старанно. Непросто було вийняти з підлоги грубу дубову дошку і дротяну сітку з вікна, розрахувати траєкторію над смугою, що розділяла тюрму від будинку навпроти. Добре продумали все, вдало вибрали час втечі, та й погода сприяла — світло прожектора над смугою вздовж муру гасила снігова стіна. Можливо, й вартовий дрімав.

Хтозна, чи дізнаємося колись про деталі сміливої втечі. Але сталося: щасливо попадали, перебралися на сусідній нижчий дах, через віконце — на стрих, а далі сходами вниз — і шукай вітру в полі.

Кілька тижнів тернополяни захоплено обговорювали цю неймовірну подію. Навіть ті, хто не симпатизував бандерівцям, з цікавістю говорили про відчайдушну втечу. Ніхто ніколи не чув, щоби спіймали сміливців. Хто вони? Чи живе ще хтось із них? Легенда обросла фантастичними деталями. Можливо, сприяла втечі і допомога інших людей. Невідомо, як покарали сусідів по камері, котрі не тільки знали про втечу, а й, напевно, теж допомагали.

Багато років, проходячи біля двоповерхового будинку на Руській вулиці, мимоволі згадував про легендарну втечу. Тепер його немає, цього старого двоповерхового дому. На його місці спорудили висотний будинок побуту, що раніше називався “Пенза”, а тепер — “Роксолана”.

Яким же він був — легендарний Стахо?

В одній із попередніх оповідей про довоєнний Тернопіль згадувалося ім’я популярного у той час серед городян місцевого барда і талановитого умільця-слюсаря Стаха, котрий у кнайпі Малицького чи десь на ринку, випивши кілька кухлів пива, співав свою улюблену пісню про місто “О, мій маленький Париж!…”

Під час фашистської окупації Стахо щось лагодив людям у своїй маленькій майстерні, сидів тихо, бо з гестапівцями було вкрай небезпечно влаштовувати “фіглі”. Зате у післявоєнні роки про нього розповідали неймовірні історії. Однак ні “мітингові” промови Стаха на вулицях міста, ні скандальна поведінка на ринку, де він найчастіше з’являвся, шукаючи можливостей роздобути чарчину, не відображали справжнього стану його душі, а були тільки прикриттям того, що насправді діялося в ній.

У поведінці Стаха перепліталися відчай, приреченість і потяг до конфронтації з пануючою владою. Ну, хто ще посмів би на всю вулицю вигукувати гасло: “Хай живе великий вождь товариш Сталін, котрий звільнив нас від заможного капіталізму!”? Або інше: “Слава радянській владі, яка подарувала нам багате життя!” — і, підморгуючи, показував свої подерті штани.

Так і не міг перехожий відразу збагнути, яка думка втілена у вигуках. До речі, всі ті лозунги і репліки, що їх виголошував у різних місцях Тернополя — на вокзалі, ринку, біля кінотеатру, де часто збирався гурт людей, — завжди мали якийсь подвійний смисл, скритий підтекст, саркастичну інтонацію. Іде, скажімо, вулицею який-небудь компартійний працівник або солідний чиновник, помітив його Стахо, і тут же навздогін йому лунають слова: “Хай згинуть кровопивці — експлуататори вільних трудящих і слава борцям за щастя народу!” Ніби все тут правильно, нема до чого причепитись. Прості міщани розуміли приховані натяки і привітно махали Стахові рукою або усміхалися.

Єдиний, до кого він ставився просто і без двозначних натяків, — це був демобілізований солдат чи офіцер з медалями та орденами на грудях. “Хай живуть ті, хто зробив Гітлерові капут!” — проголошував доброзичливо і намагався обняти або потиснути руку. На залізничному вокзалі, біля буфетів, де недавні фронтовики їли й випивали, Стахо бував найчастіше. Його тут охоче пригощали, розмовляли з ним як зі своїм.

Здається, найбільше не любив Стахо співробітників НКВД. Можливо, тому, що часто проганяли його з ринку. В такі хвилини він голосно, з явним іронічним відтінком, волав: “Хай живе хоробра радянська міліція!” Міліціонери розуміли, що він лицемірить, іронізує, і поводилися гостро, хоч і розгублювалися часто, коли Стахо з викрученими руками на все горло прославляв геніального Сталіна. І тоді відпускали його.

Одного темного осіннього вечора, коли він, заточуючись, повертався додому, на нього накинулося кілька молодиків і жорстоко побили. Хтось із них просичав на прощання: “Это тебе, чтобы не трогал больше Сталина”. Кілька тижнів відлежувався Стахо після цього “подарунка”. Його дружина (а мешкали вони по сусідству з моїми батьками), прийшовши позичити олії, довірливо розповіла про цю подію моїй матері, скаржилася на нього: “Я весь час прошу його — не рухай тих совєтів, бо вони уб’ють тебе… Не хоче слухати. Тепер кров’ю харкає, може, розуму набереться”.

Публікації в деяких тернопільських газетах, надруковані в минулі роки, однобічні і не дають повної уяви про загадкову й трагічну постать “пияка Стаха”, який міг кинути в очі представникам влади гіркі слова правди і тут же хитро прикинутися дурником. Пригадую розмову в родинному колі, коли батько, який трохи приятелював зі Стахом, коротко прокоментував вибрики сусіда: “Стахо грає вар’ята… Він просто не любить совєтів і насміхається над ними”.

Стахо рятує начальника міліції

Пам’ятаю історію, що мала в місті широкий резонанс. Начальник міської міліції, прізвище його, здається, було Болгар, загубив цілу в’язку ключів, навіть не міг зайти у службовий кабінет. Свої “майстри” виявились безпорадними. Тоді покликали Стаха, бо всі знали про його слюсарський талант. Той оглянув замки і заявив, що така робота тягне на коньяк. Начальник по-обіцяв. За чверть години кабінет був відчинений, далі Стахо взявся за сейф, де зберігалися керівні папери й печатки. Але раптом зупинився і, оглядаючи залізну скриню, сказав, що мусить зробити перерву, обмізкувати ситуацію, а також “закропити душу”, бо руки трясуться. Товариш Болгар вимагав негайно закінчити роботу, а лише після цього буде могорич, інакше Стахо, напившись, не зробить діла.

Стахо, котрий добре знав характер начальників (пообіцяють і не заплатять), настояв на своєму: “Даю слова гонору, що за годину прийду і зроблю”. Не відступивши від свого, він таки одержав “гонорар” і незабаром повернувся. Сейф відчинив швидко та ще й ключі до всіх замків доробив.

Так, був він талановитим слюсарем, але, як не раз висловлювався в колі близьких людей, принципово не хотів ніде працювати — “на більшовиків і радянську владу”. Однак в останні роки життя, не діждавшись кінця “совєтів” і живучи після смерті дружини впроголодь, таки мусив влаштуватися на роботу, здається, сторожем.

Люди любили Стаха. Подобалося, коли переінакшував відомі комуністичні гасла або перекручував популярні пісні, вставляючи словечка з в’їдливим підтекстом, ніби підбадьорював і додавав надії. Мало хто замислювався над трагізмом Стахової душі, чому не міг він, здібний фахівець, “вписатися”, знайти собі місце в тій системі, не розуміли, чому опустився, пиячив. І все ж його пам’ятають.

Ярослав Гулько / (Продовження. Поч. у №11 від 14 березня)

Немає коментарів:

Дописати коментар