Таке не забувається. Тернопіль 1944р. Частина 1

Достовірні і легендарні міські історії. Оцей цикл переважно документальних оповідей про минуле Тернополя був започаткований майже чверть віку тому. Сюжети народжувалися один за одним, чимало підказували мені давні друзі, теж корінні тернополяни — Олег Колодій та Юрко Воронич (вічна їм пам’ять), з якими разом вчився в далекій юності у Тернопільській гімназії. Обидва були справжніми патріотами рідного міста і щиро допомагали мені цікавими фактами і деталями для повнішого висвітлення давніх подій, бо добре пам’ятали, яким був Тернопіль до Другої світової війни, під час страшного воєнного та окупаційного лихоліття, а також у голодні повоєнні роки, коли ми вже навчалися у незабутній першій середній школі.

Останнім часом з’явилося чимало нових історичних та краєзнавчих видань, статей у газетах про колишній Тернопіль, але, на жаль, багато в них тенденційності у висвітленні різних подій, є окремі перекручення фактів, автори здебільшого беруть і компілюють матеріали з ненадійних іноземних джерел. Деякі теперішні публікації, особливо у періодичній пресі, містять вигадки, навіть нісенітниці, бо пишуть їх не очевидці подій, не корінні міщани, а переважно “пришельці”, котрі тут не народилися, не бачили міста в різні минулі часи, не знають правди і в ній чомусь не зацікавлені.

Вважаю, що чесна, правдива, достовірна історія міста ще буде написана, і сподіваюся — уродженцями Тернополя, нащадками тих, хто справді щиро любив його і жодною мірою не був заангажований політично. Ці ж мої розповіді про окремі епізоди ніяк не претендують на істину і лише прагнуть висвітлити деякий фактаж і передати атмосферу незабутньої минувшини.

Незнищенна фортеця

Малим хлопчиною ходив я з дідом ловити раків у ставку на Підзамчі. Доріжкою між Старим замком та військовими казармами прямували вниз через леваду до широкого рову, що проходив торфовиськом від пивоварні (нинішнього заводу “Опілля”) до греблі. Рів був неглибокий, вода — досить чиста (хоч і зливали в рів відходи пивного виробництва), по дну мандрували скупчення раків. Їх швидко можна було набрати повне відро і, зваривши, ласувати. Ніякого озера біля замку до війни не було, а лише городи поблизу церкви, а далі, у бік бровару, вигін для тренування військовиків та чимале стрільбище.

Кожного разу, як повертали додому доріжкою попід замком, дід любив розповідати легендарні історії про фортецю, скільки разів нападали на неї турки і татари, але не вдавалося завоювати її, бо перебуває вона під покровом Богородиці, котра охороняла замок від бусурманів. Слухав уважно захоплюючі розповіді, вірячи в незнищенність фортеці. Через багато літ, коли вже на світі не було діда, котрого гітлерівці живцем спалили в концтаборі Освенцім, я одержав документально-історичне підтвердження невмирущості тернопільського Старого замку. Перший штурм замку стався у 1544 році, коли ще він будувався. Будівничі, ремісники і селяни з навколишніх поселень сховалися за товсті мури. Татари кілька днів штурмували молоду фортецю, але не вдалося заволодіти нею. Через п’ять років ще раз напали на красень-замок, але знову зазнали невдачі.

Могутній напад ординців на Тернопіль і його фортецю стався у 1575 р. Всі околиці навколо замку татари зруйнували дощенту. Фортеця ж вистояла, хоча штурм і облога тривали кілька тижнів. Потім наспіла військова підмога, і бусурмани відступили.

Страшних руйнувань зазнало місто від ординців у 1589, 1605, 1618, 1621 і 1626 рр., кожного разу все навколо нападники перетворювали у згарища. Лише замком їм не вдалося оволодіти. І все ж у легендарній історії фортеці була трагічна сторінка, яка порушує переконання в її неприступності та незнищенності. Чи знав про це дід? Чи просто не хотів підривати віру в легенду і не засмучувати мене?

Так, тільки один раз, у 1672 р., могутнє і добре оснащене турецьке військо під керівництвом Ібрагіма Шишмана-паші не лише дощенту знищило Тернопіль, але й зуміло штурмом узяти замок. Майже місяць плюндрували його, нарешті, спалили, зруйнували обидві вежі. Однак після навали ординців замок за кілька років, мов зачарований, знову повністю відродився. І, мабуть, тому й виникла легенда, що фортецю на Сереті знищити неможливо, що стоятиме вона вічно, поки світ і люди існуватимуть.

Минали століття, були війни і грандіозні пожежі, зокрема, у 1832 р., але старовинний замок стояв непохитно. Навіть Друга світова війна, неймовірно нищівні бої навесні 1944 р., спопеляючі удари “катюш”, бомби з літаків не стерли з лиця землі древньої споруди. Як же не повірити в легенду про незнищенність замку? Він воістину вартий того, щоб стати символом вічності на гербі Тернополя. Дуже вдало зроблено, що легендарний Старий замок, перша будівля міста, утворив центральний образ у новому і яскравому гербі Тернополя.

Перша атака на Опільського,2

Щороку в березні чимало корінних тернополян похилого віку линуть думкою у жорстокі воєнні дні, коли місто навесні 1944 року пережило свою найбільшу трагедію — майже повне знищення старовинних кварталів. Десь дев’ятого чи десятого березня 1944 р. відбувся перший бій наступаючого радянського війська з німецьким гарнізоном у Тернополі. Німці ще не встигли добре підготуватися до оборони. Однак і не потрібні були їм значні зусилля, щоб відбити атаку стрілецьких батальйонів, які вдосвіта несподівано з’явилися на південно-східній околиці міста.

Як проходив цей бій, ніхто з нашої родини не бачив (мешкали на розі вулиць Коллонтая та Кн.Острозького), але вдень німці, спохопившись, розпочали активну підготовку до оборони, копали траншеї, робили укріплення. Нам же, мешканцям, наказали покинути будинки, вийти з міста й податися в села, мовляв, будуть страшні бої. Зібравши нашвидкуруч деякі пожитки, сотні сімей попрямували вулицею Оболоня до Петрикова.

І ось тут обабіч дороги побачили велику кількість трупів, вдягнених як-небудь, у куфайки, шинелі, пальта, старі кожушки, в різних шапках, навіть у кашкетах, дехто — в касці. Найбільш строкатим було взуття — хто у валянках, хто у чоботях або черевиках. Озброєні теж по-різному: гвинтівки, автомати… Обличчя брудні, зарослі.

В окремих місцях трупи лежали купами. Ми йшли поволі, бо більшість несли або вели за руки дітей. І тому можна було добре роздивитися все, хоча матері наказували:
— Не дивіться на боки… Дивіться тільки поперед себе.
Під деревом лежав могутньої статури чоловік без шапки, весь у крові, видно, з перебитими ногами і благав російською мовою: “Браточки, сестрицы, добейте меня”…

Ніхто не смів підійти до нього, хоча німців близько не було. Адже прохання його було жахливим. Незабаром добралися до Петрикова, де перечекали два дні, а потім потайки, скориставшись затишшям, повернулися додому. Лише згодом, після війни, дізнався, що сотні полеглих у першому бою — це були так звані штрафники, фактично — смертники, яких кидали у своєрідну розвідку боєм, щоб випробувати міць оборони ворога. Ці нещасні потрапляли під нищівний вогонь німців і майже всі гинули. Це була одна з найжахливіших жорстокостей сталінізму, для якого людина нічого не значила. Штрафники — це були загони приречених. Ніколи й ніхто, описуючи “героїчну” 40-денну битву за Тернопіль, не згадував про цей страшний перший бій.

Як мало значив солдат, як мало цінили людське життя на війні, я зрозумів у 1964 р., працюючи редактором обласного радіо. У дні підготовки до 20-річчя визволення Тернополя прийшло багато листів від колишніх учасників битви за місто. З Білорусі надійшов лист від прикутого до ліжка інваліда, якому у бою за Тернопіль перебило осколком хребет і його назавжди паралізувало.

Інвалід з ненавистю писав про страшні жертви під час штурму центра міста. В бою за костел, відверто писав солдат, “полеглі лежали в три ряди, німці розстрілювали нас впритул, бійців командири не берегли, аби лише швидше відрапортувати Сталіну про взяття Тернополя”. Лист інвалід закінчив прокляттям війні, її полководцям-нелюдам, називав перемогу кривавою. Таке ніколи не забувається.

Доповнення очевидця

Свого часу, коли оповідь “Перша атака” була вже написана, завітав до мене давній приятель Юрко Воронич і, прочитавши рукопис, запропонував додати і свої спогади. Зберігши його нотатки майже двадцятирічної давності, тепер подаю їх майже повністю.

— Я був свідком подій, про які є згадка в нарисі “Перша атака”, — написав Юрко Воронич. — Бої у Тернополі в 1944 р. тривали від 9 березня по 15 квітня. Це була жахлива, кривава весна, яка призвела до знищення міста і багатьох тисяч людей. Наступ Червоної армії на початку березня був несподіваним для німців. Вони зовсім не підготувалися ні до оборони, ні до організованого відступу.

У той час ми мешкали в будинку “Народної торгівлі” (нині ріг вул. Сагайдачного) над книгарнею. 9 березня, у четвер, була слаба стрілянина, електростанція перестала давати струм. У вимерле місто прийшла напружена тиша, яка переривалася пострілами і пророчила ще гірше.

У п’ятницю, 10 березня, німці заявили, що усі мешканці повинні вийти з міста, тобто евакуюватися в села. Але наша сім’я не виконала цього розпорядження, а залишилася у підвалі будинку. Цього ж дня німці “завітали” до нашої квартири на другому поверсі і добряче нас пограбували. У підвалі до нас приєдналося кілька чоловік, котрі розповіли, що наступ Червоної армії 9 березня був дуже вдалим, але німці повернулися і перебили усіх п’яних червоноармійців. Як ми довідалися через кілька місяців, справа виглядала так: штрафні роти та передові частини наступаючих військ справді захопили значну частину міста майже голими руками, місто не постраждало. Визволителі на радощах перепилися, німці їх знищили, а самі почали готуватися до оборони. Про пиятику червоноармійців 9 березня у Тернополі довгі роки не можна було говорити, бо ця правда була невигідна для керівництва. Ця пиятика потім коштувала життя не менше 30-40 тисячам вояків, які штурмували місто до 15 квітня 1944 р.

Жахливі бомбардування, артилерійські обстріли та війна через стіни прийшли наприкінці березня — на початку квітня, і все це назавжди залишилося в пам’яті. Обстріли тривали від 23 березня до 13 квітня, деколи по п’ять-шість годин без перерви. Обстріли “катюшами” мали ефект безперервного землетрусу. Війна через стіни полягала в тому, що смертники Червоної армії вибивали в стіні діру і проникали в сусідній будинок, де ще були німці.

Лише вранці, 14 квітня, в будинку з’явилися червоноармійці зі своїм “матом”. Будинок був зруйнований, але ще не спалений. Він почав горіти 15 квітня, і горів цілу добу, до неділі, 16 квітня. Місто лежало в руїнах. Тисячі людей загинули.

На сам Великдень, 16 квітня, ми залишилися погорільцями, але живими. У нас все згоріло вдома, меблі, бібліотека, фортепіано, усе… Я звинувачую керівництво 1-го Українського фронту у відсутності військової дисципліни. Через пиятику 9 березня знищено Тернопіль і додатково загинуло близько сорока тисяч вояків-червоноармійців. А скільки через це загинуло цивільних?!

Ось такі спогади очевидця тернопільської трагедії — корінного городянина, колишнього багаторічного інженера “Ватри”, ветерана праці Юрка Воронича. Залишається додати, що з цивільного населення лише близько тисячі трьохсот мешканців (більше третини з них — діти), ховаючись у льохах та підвалах, пережили криваву й абсолютно непотрібну 40-денну битву за Тернопіль. Скільки з них ще живе сьогодні — важко сказати.

(Продовження в наступних номерах газети)

Ярослав Гулько

Немає коментарів:

Дописати коментар