Розповідь про радянську окупацію Тернополя в 1939 році (1989)

ПЛОЩА ПЕРЕД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЮ КАТЕДРОЮ В 1939 РОЦІ
Історій про, те яким для Західної України був 1939 рік записано чимало. Окупаційна Радянська влада наробила, в ті часи, (1939-41рр) стільки бід, що вони досі дають про себе знати. Старожили згадують, що тих, хто "визволяв" Тернопіль в 1939 році, серед ветеранів, в повоєнні роки було не багато. Ця стаття про одного із них. Жаль лише, що не згадується про тортури в тернопільські тюрмі та інші жахіття, які відбувалися на тернопільських вулицях. Звісно, рівняти усіх під одну лінійку було б несправедливо, але найактивніші зламали не один десяток життів. Для того аби краще відчути "вакуум" того часу, варто прочитати цю статтю. Жодних оцінок давати не буду, лише врахуйте той факт, що Орап увійшов до Тернополя в 1939 році, потім вийшов в 1941 і повернувся після війни.

ІВАНЕ ГРИГОРОВИЧУ (ОРАП), ВИ ЛЮБИТЕ ЗГАДУ ВАТИ СВОЮ МОЛОДІСТЬ?

— Доживете до моїх років і самі відчуєте, що для нас, людей старшого віку, такі зустрічі зі своїм дитинством, юністю, спогади про перше кохання, про сміливі мрії, перші кроки у самостійне життя. Вони живлять мою душу, додають сил, я б навіть сказав, прикрашають старість. Звичайно, не все моє минуле в рожевих фарбах. Якщо дозволите, кілька штрихів. 

Народився в родині залізничника на Чернігівщині. Батько рано помер. У нас залишилася велика сім'я: три брати і стільки ж сестер. Я був наймолодшим. Жили дуже бідно. Після закінчення залізничної школи пішов працювати в паровозне депо «Київ». У 1922 році вступив у члени ВЛКСМ. З 1929 року в рядах КПРС. Ще комсомольцем і у 1925 році був мобілізований працювати на селі. Спочатку очолював сільськогосподарську комуну. Пізніше був головою колгоспу, і згодом — головою сільської Ради села Гоголів, що поблизу Києва.

— У травні 1936-го мене відрядили на навчання в Харківський Комуніверситет імені Артема. Провчився рік, і призначили мене директором МТС, а через два роки — головою райвиконкому. 

НА ФОТО: ЗНІМОК І. Г. ОРАПА З ПОСВІДЧЕННЯ ДЕЛЕГАТА НАРОДНИХ ЗБОРІВ
В Тернопільське воєводство направив Центральний Комітет партії у вересні 1939 року. А вже з 17 вересня був головою тимчасового управління Кам'янка-Струмиліївського повіту.

ЯК ЗУСТРІЛИ ВАС НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ?

— Піснями, гомоном заповнились вулиці, коли прибула група партійних і радянських працівників, до складу якої входив і я. Люди зустрічали нас квітами, хлібом-сіллю. З усього було видно: люди прагнули нового життя і вітали возз'єднання з єдинокровними братами.

А ЯК ПРОХОДИЛА ПЕРЕДВИБОРНА КАМПАНІЯ ДО НАРОДНИХ ЗБОРІВ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ?

— У Тернопільському повіті була хороша організація КПЗУ. Ті члени допомагали у виборі делегатів. Тимчасові управління затверджували виборчі округи та склад окружних комісій.

6 жовтня 1939 року тернопільчани зібралися в залі колишнього «Міщанського братства» (Острозького,11) і висловили бажання, щоб Народні Збори прийняли рішення про возз'єднання з Радянською Україною. Кандидатами в депутати Народних Зборів були висунуті слюсар залізничного вузла А. Поліщук, машиніст млина П. Луцишин, колишній політв'язень В. Сорока та інші — всього 10 чоловік.

ВИ ТЕЖ БУЛИ ДЕЛЕГАТОМ?

— Народні Збори проходили у Львові 26 — 27 жовтня 1939 року. Від Тернопільського воєводства була найбільша делегація — 330 чоловік. Серед них — члени КПЗУ, бідняки, батраки, представники робітничого класу. Інтелігенції було мало.

Народні збори схвалили Декларацію про державну владу в Західній Україні, згідно з якою влада передавалася робітникам і селянам в особі Рад депутатів трудящих. Коли закінчилися Збори у Львові, відбулася демонстрація трудящих і парад військ.

ЯКІ ТРУДНОЩІ ДОВЕЛОСЯ ПЕРЕБОРЮВАТИ ПІСЛЯ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ?

Важким було життя. Якнайшвидше потрібно було ліквідувати неписьменність і малописьменність серед дорослого населення. Перед Воз'єднанням навчання у школах велось лише польською мовою. Проблема українізації злилася з потребою у кваліфікованих кадрах. В області Західної України їхали вчителі, лікарі, інженери та інші спеціалісти. Лише на Тернопільщину прибуло близько 500 вчителів зі Сходу.

Гостро стояло і питання охорони здоров'я трудящих. На 17 повітів було лише 50 лікарів, одна лікарня у Тернополі. З приходом Радянської влади в усіх тридцяти восьми районних центрах, що замінили повіти, і в деяких населених пунктах області почали працювати лікарні, поліклініки, диспансери, консультації та інші медичні установи. Трудящі вперше отримали безплатну медичну допомогу. З приходом Радянської влади було вирішено і ряд інших питань, що нагромадились за довгий час безправ'я.

— І все-таки за всіма позитивними сторінками життя після Возз'єднання ви не сказали про помилки, які теж мали місце. В першу чергу, розвиток західноукраїнських земель сповільнювався порушеннями соціалістичної законності в період культу особи.

— І не тільки західноукраїнських — всієї країни. Так, сталінізм перекреслив багато хороших намірів, планів, людських доль. 10 тисяч людей повернулися із заслання на Тернопільщину вже за Хрущова, а скільки ще їх назавжди залишилось у таборах та тюрмах...

Необгрунтований розпуск Комуністичної партії Західної України також був однією з помилок партії. Сьогодні, зокрема, треба активізувати роботу і по реабілітації безпідставно репресованих колишніх членів КПЗУ.

Колективізація теж проходила нелегко. Після ліквідації поміщицького землеволодіння стало можливим забезпечити землею тих селян, які зовсім її не мали, або ледь животіли на невеликих наділах. Селянські господарства Тернопільщини безплатно одержали 200 тисяч гектарів землі, а також волів, коней, корів. Люди відчули себе господарями. Розповім про випадок, який ніколи не забуду. Дорогою з Бережан до Монастириської на полях одного з сіл я побачив селянина, який, виїхавши в поле, помолився і, схилившись низько до землі, тричі поцілував її. В мене було півтора морга землі, — пояснив він, — а тепер п'ять. Я тепер господар». І стільки радості було в його очах.

І все-таки не потрібно було проявляти насильства в організації колгоспів. Нехай би погосподарювали люди, відчули справжню волю. Поспішили ми... Та, на щастя, не все втрачено — прийняття Закону про землю і землекористування сприятиме подоланню відчуженості людей від землі, створить стимули для самостійної, творчої праці.

— Ви належите до покоління, що боролося за возз'єднання всіх націй і народностей у єдину Радянську державу. І ось нині ми всі відчули, скільки проблем нагромадилося у сфері міжнаціональних відносин...

— За національністю я українець, і не можу бути осторонь проблем, що назріли в республіці. Мене хвилює і обстановка у братніх республіках. Вважаю, що людей потрібно в першу чергу одягнути, нагодувати і т. д. Бо національне питання стоїть за багатьма іншими проблемами, зокрема соціально-економічними.

Взагалі, національна боротьба на Західній Україні має давню історію. Тут панувала Австрія, Польща. Коли із-за Збруча прийшли брати зі Сходу, українці нарешті отримали довгождану волю. Я пам'ятаю, відразу ж були переведені всі школи на українську мову навчання, документацію теж оформляли українською. Але період культу Сталіна, часи застою перекреслили багато сподівань, на які розраховували у далекому тридцять дев'ятому році. Зараз ситуація змінюється. Думаю, що і Народний рух за перебудову міг би багато допомогти у зміцненні позицій української мови і культури, розв'язанні соціально-економічних проблем. Але для цього потрібна практична робота, консолідація і спрямування здорових сил суспільства на перебудову.

А що побажати нинішньому поколінню? В першу чергу не поспішати, зважити всі «за» і «проти». Адже багато молодих людей не були свідками минулих подій і в своїх, часто емоційних, оцінках можуть бути необ'єктивними. Мене, за нинішніми мірками, можливо, дехто нишком називає окупантом. Дуже прикро на душі за це. Я прожив чесне життя, воював на війні, був контужений, тричі поранений, завжди прагнув добра населенню Західної України. Інакше й бути не могло, бо ми всі — українці. В нас спільна історія, культура, мова. Ми — брати по крові.

Тому дуже хочу, щоб молодь правильно оцінювала минуле і нинішнє, щоб любила свою землю, Батьківщину і пам'ятала: силу нам, українцям, дає велика сім'я народів країни Великого Жовтня.

Галина Вандзеляк, студентка Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. м. Тернопіль.

Іван Григорович Орап — ветеран праці, учасник Великої Вітчизняної війни, делегат Народних Зборів Західної України. Це він після Золотого вересня 1939 року підписував рішення про розподіл панських земель, створення шкіл, ліквідацію неписьменності, багато інших важливих документів. Недавно почесному громадянинові Тернополя минуло 85 років. Напередодні 50-річчя возз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Радянській державі разом з Іваном Григоровичем повернемося у ті далекі вересневі дні, у його молодість.

Газета «Ровесник» №37, 10-16 вересня 1989 р.
Матеріал Віталіка (Суна) Конько

Немає коментарів:

Дописати коментар